Визначено переможців конкурсу молодої поезії «Шевченківська весна»

Львівський національний університет імені Івана Франка з 9 березня до 9 травня 2011 року за підтримки профспілкового комітету студентів, Першого Львівського відділення УФ ВАТ «Кредобанк» провів Конкурс молодої поезії «Шевченківська весна».

На розгляд журі подали свої роботи 58 учасників у віці з 16 до 25 років із Львівської та Дніпропетровської, Київської, Полтавської, Тернопільської, Херсонської, Хмельницької областей України. Оргкомітет і журі конкурсу відзначило значний інтерес до поетичної творчості та написання української поезії студентської та учнівської молоді зі Львова, Львівської області, інших регіонів України.

За результатами оцінки робіт визначено переможців Конкурсу. Ними стали:

 

Перше місце

Кричфалушій Іван Степанович,

студент 1 курсу філологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка.

 

Друге місце

1. Семенчук Григорій Васильович,

координатор літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові.

2. Загороднюк Оксана Андріївна,

студентка 4 курсу філологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка.

 

Третє місце

1. Трач Вікторія Василівна,

учениця 11 класу Теребовлянської ЗОШ № 2 Тернопільської обл.

2. Смерека Анна Олегівна,

студентка 3 курсу філологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка.

 

Нагородження переможців Конкурсу молодої поезії «Шевченківська весна» відбулося 26 травня 2011 року в Дзеркальній залі Університету під час пленарного засідання Всеукраїнської наукової конференції «Тарас Шевченко в естетиці, культурології та націософії вісниківства».  

 

Подаємо для ознайомлення

по три поетичні твори кожного з переможців

Конкурсу молодої поезії «Шевченківська весна».

 

Іван Непокора (КРИЧФАЛУШІЙ)

 

Студент першого курсу філологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка, народився на Закарпатті, громадянин Канади.

 

*   *   *

тепер нам нікуди від себе не подітися

 

всі філософії самості заходяться реготом

знаходяться за стома ключами божевілень

 

вірші бунтують проголошують незалежність

від мене і себе самих

стають автономними державами

і ревно проплачують тобі мито

 

...все втрачано

 

природа робить кола

людина імітуючи її коїть квадрати

тобто якісь рідко усвідомлені дзвони кличі

 

автобуси

що перевозять в’язнів

перестають самих себе

десь на виїзді з міста

 

і розпачно голосять

 

...зрештою

вірші як і ти

завжди щось недоговорюють

тобі це личить

їм не так

 

 

*   *   *

до тебе та кобейна:

 

раптом на розі починаю чути

всіх тих жінок що померли в тобі

до мене

і ловлю себе на тому

що вже нічого не вдію

що це і є забаритися

прийти до снігів

не прийти взагалі

бути вчасно невчасним.

 

...а снігові так добре сніжиться у даль

коли би мав змогу то вбив би курта кобейна

не можна бути настільки нещасним

не можна то все

ЇМ показувати бо й самі почнуть.

 

я почав чути в тобі всіх тих дітей

що пустили корінння до мене

і тепер не дають мені змогу

зачати власне

 

...а сніг так добе обпав нас зівсюди

йому мабуть не зле лежиться

побіля наших ніг

ненавиджу кобейна та його самотність

котрою він спогадує мені мою власну.

 

Григорій Семенчук

 

Координатор літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові.

 

*   *   *

 

після тебе в моїй голові проросло повоєнне Сараєво,

усілякі там танки і танці, оркестри й рушниці,

не забуду ніколи, як все це зникає,

осінь трощить вітрами зіниці

за вікном, все ще ходить конвой, а з ним і вертеп

усілякі там біси, солдати і навіть малий ісус

не забуду ніколи цей світлий реп,

трохи схожий на чорний блюз…

знаєш, є лиш чотири строфи між твоїм і моїм кордоном,

усілякі там пси й огорожі, ліси і дороговкази

не забуду ніколи, як ніч непритомна

нам заграла найкращі стандарти джазу

перебувши у спогадах все, зокрема і війну із самим собою

усілякі там сни і задумливі погляди крізь тумани

защебечуть тромбони, набрякнуть гобої

від солодкої осені, впавши в оману

після тебе в моїй голові проросло повоєнне Сараєво,

усілякі там коні й конвої, кларнети і офіцери,

не забуду ніколи, як все це зникає,

закриваючі двері…

 

засинай

 

(22:37)

 

засинай, срібний серп півмісяця,

не торкнеться твого чола…

зорі падають з тріском у Бистрицю.

нас любов взяла й обплела…

 

сни, як курява, як морські порти,

бетоновані руки вокзальних міст…

і коли нам прокинутись закортить,

маємо встати на повний зріст,

простягнути руки, втримати ніч.

наші напрямки – травень, можливо лютий

пострадянські будинки у стилі кіч

місто в морі, а берег – забутий…

 

дотепер невідомі жаринки видінь

закипають мов чай, на твоїй плиті

 

сліди

 

(2:51)

 

наш караван осідланий темінню,

повз по периметру власних глибин.

сонце виблискує в тебе із ременя –

спрагло ковтай анальгін…

 

ковтай все що знайдеш до осені

все що загоїть твій біль, залікує сліди.

дихає сад, ще зеленими абрикосами,

заблокувавши ходи.

 

курс каравану на південь, одначе,

знищив вогонь всі найближчі міста.

люди втекли, наче звірі бродячі,

осінь в пустелі пуста…

 

темрява там опускається швидше.

плечі стискає, кидаючи в жар,

закриваєш від вітру смагляве обличчя,

проливаючи молодість на тротуар

 

 

Оксана Загороднюк

 

Студентка 4 курсу філологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка.

 

Різдвяна свіча

 

Ця Різдвяна свіча – мерехтить і тремтить у долонях…

Поки січень січе. Поки лютий нам лютні полонить.

Холод ніжний, як ніж. І самотність тікає, мов сарна.

І крихка як кришталь, наша віра така… бездарна.

Ця різдвяна свіча – вбереже в березневих безоднях.

Як її донесеш – у сумні несвої Великодні?

 

*   *   *

Колами, колами, колами

Кольором колеться світ.

Котиться вітряним колесом

Твій неіснуючий цвіт.

 

Вгору все, вгору загорено

Тягнеться дика душа

Десь поміж кайфом і горрором

Душу спазмує краса.

 

Колами, колами, колами

Смальтою сиплеться світ.

Серце як скеля розколено.

В серці горить горицвіт.

 

Святі

 

Забуваються сни на світанні

І слова завмирають. Останні

Із святих так страждають. Тривання

Щораз більше нагадує ранніх

 

Журавлів замерзання і рани

Витікання крізь очі і крани

І життя як поразка. Як Кани

Для римлян. Та незмінно. І кане

 

Їхній дух із долонь. І сльозами

Вони пишуть картини. У рами

Не втиснути їх. Їх імена ми

На долонях тонкими рядками

 

Написавши, завчаєм for heart

 

 

Вікторія Трач

 

Учениця 11 класу Теребовлянської ЗОШ № 2 Тернопільської області, авторка поетичної збірки «Невідправлені листи».

 

сповідальне

 

як  завше,  красива...  і,  як  ніколи,  самотня.

Боже,  прости  мої  вибрики,  я  говоритиму  віршами

і  не  шукатиму  змісту.

Боже,  не  дай  тільки  сумнівам  всю  мене  з’їсти.

даруй  мені  зміни.  вирішуй  за  мене,  я  дозволяю.

зроби  щось  зі  мною,  коли  буде  час  і  натхнення.

чи  просто  придумай  для  мене  нову  забавлянку,

старі  почали  уже  гратися  мною  і  грати  на  нервах.

Вибач,  що  набридаю,  наступного  разу  піду  до  психолога.

говорити  не  можу  без  адресата,  тиша    невдячний  слухач.

Боже,  мені  по-зимовому  сумно  і  холодно.

Боже...  я  не  хотіла,  щоби  і  тобі  було  сумно...  не  плач.

 

*   *   *

 

я не маю нічого,

тільки щастя в долонях!

Тільки очі, як небо

мій усесвіт полонять...

Був би космос папером,

я б списала весь клаптик!

я – оголений нерв

на узбіччі галактик.

Закруті віражі.

Хто я? Відьма, приблизно.

Ну для чого, скажи,

копирсатись в білизні?

я солодка й пекуча,

посміхаюсь з-за рогу.

Я для тебе. від Гуччі,

від Армані, від Бога.

 

 

 

 

*   *   *

 

зміни плечей торкались важкими краплями,

від кожної з них лихоманило, аж трусило.

впертим і змученим, нам давалася сили.

так вектори оберталися в інший напрямок.

 

так ми ховалися, малювали свою територію:

крейдою коло, як хрестики-нулики в зошиті.

знецінювали свободу. не разом. умовно поряд.

замість істерик – «хочу» на вушко, пошепки.

 

досвід приймали від долі. як даність. як аксіому.

впивалися відчуттями мазохістично, тонко.

...не продавали душі і виглядали при цьому,

як діти із кульками ртуті на білих долоньках.

 

 

Анна Смерека

 

Студентка 3 курсу філологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка.

 

Бойківське

 

Яруга зляшувала моє серце,

І гадинов сидить внутрі,

Життя пішло у переверти,

Глядіти краще лиш в Гамериці.

 

Думки чорніші дна кирниці,

Мов дождж розсипались в мені,

Лишив’ім ясочки й ясниці,

Лиш біль затримав я в собі.

 

Ци вільно внадитись до краю,

Де гурман соли слезми загубив,

Ци вільно тихомирити поломінь,

Який с на Вкраїні був запалив.

 

Гуцульське

 

Мольфар розжене смак негури

у тихім відблиску плови,

сночі і даві габи гоца

накрили плай до кичери.

Бовгар ботей пожене скоро,

єк вискавки упадуть до землі,

недеїв розбудив їх голос,

піднялись щезники й пусуркані.

Але то байка, бо трембіта

прикличе в ліс дождєвиці,

заграє ватра май красніша,

гаджуги сонце принесуть в руці.

 

Лемківське

 

Тече потік з меже верхів,

вандзірує гнесь гризота,

без варунок, през трафунок,

вадилась сія хлопота.

Знана мі била бесіда,

фраєр фраєрков банує,

лем яр квитне, вже тот батир,

з іншов в гущі шпацирує.

Бодай-які били бачі,

вочемино го збештали,

а тотому фшитко єдно,

взаран дівки вже не стало.

Твар юш свою положила,

она сут на дні потоку,

його пайка теж дігнала,

оген бевчить по нім збоку.

 

 

 

 

За повідомленням Оргкомітету