4 вересня 2010 року виповнилося 25 років

від дня смерті видатного українського поета-дисидента, перекладача, прозаїка, літературознавця, правозахисника, одного із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х, Героя України

Василя Стуса

(1938, с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області  –

1985, концтабір поблизу с. Кучино Пермської області).

 

1959 – закінчив історико-літературний факультет Педагогічного інституту міста Сталіна (Донецька). У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві, будучи аспірантом Інституту літератури АН України ім. Т. Шевченка,  Василь Стус разом із Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. 1972 – засуджений на 5 років позбавлення волі і 3 років заслання (весь термін ув’язнення відбув у концтаборах Мордовії). 1977-1979 – засланий у Магаданську область на золоті копальні. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства:

«…Мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю.
Бути радянським громадянином – значить бути рабом»
).

Восени 1979 – повернувся до Києва, працював на заводі, приєднався до гельсінської групи захисту прав людини. У травні 1980 – знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання (відбував покарання у концтаборі в с. Кучино Пермської області, Росія).

1985Г. Белль висунув Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Але 28 серпня 1985 поета відправили в карцер за начебто непристойну позу під час читання книги (на знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування  і помер у ніч з 3 на 4 вересня, найвірогідніше, від переохолодження). У листопаді 1989 поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

В.Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 – Стусу посмертно  присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Автор поетичних збірок «Круговерть» (1965), «Зимові дерева» (1965), «Веселий цвинтар» (1971), «Час творчості» (1972), «Палімпсести» (1986), «Дорога болю», літературознавчого дослідження про Павла Тичину «Феномен доби» (1993) та ін.

Перекладав твори Гете, Рільке, Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера, Р.Кіплінга, Джузеппе Унґаретті, Федеріко Гарсіа Лорки, Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара, а також зі слов’янських мов.